Збережімо Землю для нащадків!
Людину земля завжди захоплювала своїми одвічним відродженням , кругообігом весни та зими, нескінченністю своїх горизонтів. Як було раніше, стояла людина на краю землі сива, постаріла в мандрах, і величезною здавалась їй земля. І слабка і мала була людина перед силами природи!
А зараз люди майже підкорили собі природу. Населені пункти з кожним роком стають крупнішими, удосконалюються транспортні засоби, яких з часом стає все більше і більше. Людина навчилася прокладати канали, осушувати болота, штучно створювати водоймища, добувати з надр землі корисні копалини і в певних цілях застосовувати їх. А чи замислювалися ми коли - небудь над тією шкодою, яку завдаємо природі, користуючись її нескінченними багатствами? Звичайно ж ні, а варто!!! Вона не заслуговує на таке ставлення. Ми часто чуємо, що ліси, дерева, трави - це наші брати. Так чому ми власними руками вбиваємо їх, піклуючись лише про свій добробут? Зараз наша область - це один з найбільш забруднених регіонів України.
Чи не варто замислитись про майбутнє? Які будуть народжуватись діти, і яким буде наше здоров'я? Невже ми хочемо, щоб наші | нащадки жили на мертвій землі? Тож доки не пізно змінити все, чи не варто нам взятися за розум і покращувати нашу екологію: насаджувати дерева, чистити водоймища, не розкидати сміття. І лише тоді ми будемо жити повноцінним здоровим життям!!!
Чумак Анна,8 клас («Шкільний калейдоскоп», 2008, № 45)
ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС!
Природа - це життя, все живе. Вона має право існувати. Але дивлячись на навколишнє, ми не розуміємо цього. Людина відвойовує у природи метр за метром, знищує її. На мою думку, людина не вінець природи, а, навпаки, найбільший паразит на тілі Землі. Адже вона лише руйнує. Чорнобиль, сміттєзвалища, викиди шкідливих речовин, виливи нафти — творіння рук людини.
Людина — так ми гордо називаємо себе. Але хіба ми люди, якщо знищуємо себе, свій дім —Землю? Ми жорстокі до братів наших менших — тварин. Деякі з видів уже зникли, інші — на межі зникнення. Ми повинні про них піклуватись, захищати, адже самі себе вони захистити не можуть. На мою думку, за знущання над тваринами, за бездумне їх знищення треба створити нову, більш жорстку статтю у Кримінальному кодексі.
Давайте захищати природу не на словах, а на ділі! Починати треба з себе. Не викидай папірець на вулиці, не зламай гілочку, не рви задля хвилинного задоволення квітку... Чи варто знищувати себе?
Журба Андрій, 8 клас(«Шкільний калейдоскоп», 2008, № 45)
Книга розуму навчає
Нас не дивує підліток, який запхавши у вуха навушники, "балдіє» від незрозумілої музики, особа з пірсінгом на обличчі та в інших місцях, дівчина,одягнена у міні-одяг, дитина, схиблена на комп'ютерних іграх, людина, яка цілий день дивиться телесеріали. Нам доводиться часто таке бачити, і ми до цього звикли. А от людина, яка читає — та ще й не якийсь примітивний детектив, а твір визнаного світом класика — викликає подив. Люди старшого покоління стали менше читати, а представники молоді читання вважають нудною, непотрібною справою. Книга вийшла з моди.
Нещодавно на телебаченні з'явилась реклама, яка проголошує: книга творить людину. Але на це мало хто звертає увагу, мало хто задумується над правдивістю цього твердження. А от наявність інформаційних технологій, які дають можливість написати твір, доповідь чи реферат, не користуючись жодною літературою (тобто скачавши з Інтернету), не сприяє популяризації книги. А той, хто не читає, багато втрачає. Адже книга виховує у людині почуття справедливості, доброту, допомагає пізнати життя, може підказати вихід із складної ситуації чи як такої уникнути, розвиває увагу, пам'ять, уяву, навички спілкування.
Але в тому, що діти не читають, винні, насамперед, їхні батьки. Адже якщо дитина бачить, що батьки багато і часто читають, вона сама рано чи пізно візьметься за книгу. Тому залучити дитину до читання-справа батьків. І це потрібно не лише тому, що це допоможе у вихованні, а й тому, що читання — найбільш безпечне і нешкідливе заняття для дитини. До того ж не варто забувати, що книга творить людину!
Світлична Світлана(«Шкільний калейдоскоп», 2007, №9(35)
