Не можна розповісти історію школи, не згадавши людей, які стали невід'ємною її частиною, для яких школа стала долею, людей, завдяки яким про неї дізналася вся країна. Ці люди - гордість школи, її совість, її слава. Це Філіппова Лідія Миколаївна та Кисловський Михайло Федорович.
Філіппова Лідія Миколаївна
Вона - з учительської династії, онука Сельванської Олени Митрофанівни, вчительки Нещеретівської земської школи. Народилася Лідія Миколаївна в 1929 році в сім'ї службовця. Свій трудовий шлях почала піонервожатою в Нещеретівській СШ. Згодом навчалася в Старобільському педучилищі, вищу освіту отримала в Луганському педінституті. І вже з 1951 року працювала вчителем біології.
Лідія Миколаївна - прекрасний педагог, творча ініціативна людина. На уроках прагнула прищепити любов до всього живого, навчити мислити, самостійно здобувати знання. Сама - велика шанувальниця квітів, Лідія Миколаївна разом зі своїми вихованцями перетворила школу на затишну оселю, утопаючу в квітковому різнобарв’ї!
Лідія Миколаївна поєднувала вчительську роботу з науково - дослідницькою. Вона проводила з учнями досліди "Вплив антибіотиків на телят", на пришкільній ділянці разом з виробничою бригадою боролася за високий урожай кукурудзи ( 80 ц з га на площі 20 га ). Під керівництвом вчительки було обладнано біологічний кабінет, зроблено понад 150 опудал тварин та птахів.
За свою самовіддану працю неодноразово отримувала подяки, була нагороджена грамотами, їй було присвоєно звання " Відмінник народної освіти України ", " Заслужений вчитель України ". Лідія Миколаївна була також відзначена грамотою Географічного товариства СРСР при Академії Наук СРСР за багаторічні фенологічні спостереження по наукових програмах фенологічного сектору ТО СРСР АН СРСР.
Передовий досвід вчительки було взято на озброєння педагогами країни. В 1979 році на базі НСШ було проведено семінар - практикум керівників районих та міських методичних об'єднань вчителів біології по узагальненню досвіду Лідії Миколаївни і впровадженню його в роботі шкіл країни. Про роботу талановитого педагога писали районні, обласні, центральні газети.
Лідія Миколаївна була не тільки творчим педагогом, але й чудовим лектором, незмінною учасницею художньої самодіяльності, адже мала чудовий голос, неабиякі музичні здібності. Ці музичні здібності передалися і її онуці, Валентині Геннадіївні, яка зараз викладає музику в рідній школі. Триває естафета поколінь, передана онуці від бабусі.
Лідія Миколаївна Філіппова - жінка, мати. Вона виховала трьох прекрасних доньок, дала їм вищу освіту. Лідія Миколаївна вміла гарно вишивати, шила одяг для своїх дівчаток, а пізніше і для онуків.
Завжди привітна , щира, відкрита, Лідія Миколаївна була чудовим співрозмовником. Прекрасно знаючись на лікарських травах, вона завжди могла дати слушну пораду щодо їх застосування. Лідія Миколаївна любила людей, життя. І навіть на лікарняному ліжку вона писала:
" Лежу в хирургии. Каштаны цветут.
А птицы - проныры, и воздух, и небо,
Весеннее солнце к себе так зовут!
Хочу так объять этот мир дорогой,
Хочу быть здоровой, хочу быть другой.
Еще хоть немножко, но в полную грудь,
Пожить на дорожку... й в дальний свой путь,
Где солнце не светит, где птицы молчат,
Где болей не слышно, сердца не стучат.
Лежу в хирургии. Каштаны цветут,
Черемуха смотрит в окно.
И птицы-проныры, и солнце ликуют.
А мне так тоскливо, мне так тяжело."
( 23.05.1998 )
На жаль, 25 травня 2001 р. важка хвороба обірвала життя цієї незвичайної людини, але в серцях своїх учнів вона назавжди залишила незабутній слід.
Кисловський Михайло Федорович
Особливою сторінкою в історії школи стала натхненна , наполеглива праця її директора - Кисловського Михайла Федоровича. Принциповість , висока вимогливість до себе, поступовість у здійсненні завдань навчання та виховання підростаючого покоління - ось ті якості керівника, які виявилися у його діяльності.
Народився Михайло Федорович 5 грудня 1928 року в селі Плахо-Петрівка Білокуракинського району. Після закінчення середньої школи навчався в педучилищі, потім 2 роки працював учителем математики. У 1948 році був мобілізований до лав Радянської Армії . З 1948 по 1951 рік обіймав посаду комсорга у полковій школі. Після демобілізації працював завучем у Курячівській, Павлівській середніх школах. Протягом кількох років керував лекторською групою при райкомі партії.1953-1956р. знаходиться на посаді директора Білокуракинської неповної середньої школи №2. А з 1956 року він — директор Нещеретівської середньої школи.
„Я знаю : все це небилиці,
Спокій Кисловському лиш сниться,
Бо він таку натуру має —
У праці творчій весь згоряє.
Тож славлю я таке горіння,
Нехай вогню цього насіння
Серця гарячі запліднить —
I це нам вища щастя мить” —
Н.О.Гнідаш, завідуюча методкабінетом, недаремно висловилася так про його діяльність, бо наступні роки стали роками справжньої творчості.
Глибоке знання керівником нових програм, підручників, вимог до сучасного уроку, володіння науково обгрунтованими методами навчання і виховання учнів, засобами внутрішньошкільного контролю, постійний аналіз результатів роботи педагогічного колективу дозволяли йому правильно скеровувати зусилля вчителів, контролювати їх роботу, озброювати перспективою. Встановлюючи тенденції у розвитку того чи іншого педагогічного явища, він аналізує роботу школи, співставляє результати за декілька років. Сільська школа стає доступним шляхом отримання середньої освіти молоддю.
Все це зобов'язало колектив школи по-новому глянути на результати своєї роботи, добитися значного зміцнення науково-матеріальної бази школи і високої якості у навчанні та вихованні дітей. Думаючи про майбутнє молодого покоління, дирекція школи разом з педколективом і правлінням колгоспу прийшли до висновку, що необхідно створити умови, за яких би особистість дитини розвивалась всебічно. У 1976 році Нещеретівська школа була перетворена на школу-комплекс. В 1979-1980 роках проводилися семінари по обговоренню цього питання в Києві, Білгороді. Михайло Федорович відвідував школи та вивчав досвід створення таких комплексів у Черкаській, Білгородській, Липецькій областях. Його заслугою стало впровадження у школі кабінетної системи.
Основою для стилю роботи М.Ф.Кисловського стали об'єктивність та обгрунтованість суджень та висновків відносно діяльності вчителів та обслуговуючого персоналу школи. Така робота згуртовувала колектив, дозволяла директору дійти до суті педагогічного процесу і керувати ним.
Найважливіші питання навчання та виховання шкільної молоді директор вирішував разом з педколективом, спираючись на його досвід, знаючи, що лише колективні зусилля учителів, спільна праця, можуть дати школі бажані результати.
У 1980 році йому присвоєно звання Заслуженого вчителя УРСР.
Неодноразово на базі школи проводилися обласні семінари з вивчення досвіду Кисловського М.Ф.
Традиції, засновані Михайлом Федоровичем, продовжують всі члени колективу Нещеретівської середньої школи. Його творчі здобутки, вся діяльність будуть незабутнім періодом в історії школи, залишаться в серцях і душах його вихованців.
Полторацький Ілля Степанович
Народився 19 лютого 1908 року в селі Миколаївка Луганської області.
Після закінчення Старобільського учитель-ського технікуму працював учителем в селах Павлівка, Тимошино, Лизине.
В 1938 році був призначений директором тільки що відбудованої школи в селі Нещеретове Білокуракинського району. Тут він викладав мате-матику, заочно закінчив Луганський педагогічний інститут.
В 1941 році добровільно пішов на фронт, мав нагороди.
Після війни йому запропонували працювати вчителем математики гірського технікуму в місті Лисичанську. Там він працював до 1980 року. Мав нагороди.
Після тяжкої хвороби помер в 1980 році.
Крамарєва Лідія Іванівна
Народилася 18 серпня 1929 року в селі Луб’янка Білокуракинського району. Батько – вчитель, мати – колгоспниця. В 1936 році батьки переїхали в с. Нещеретове, де Лідія Іванівна і закінчила 8 класів у 1945 році.
В 1951 році заочно закінчила Старобільське педучилище. В 1952-1958 роках заочно навчалась і успішно закінчила Донецький державний інститут.
Працювати почала в 1945 році старшою піонервожатою в Нещеретівській СШ.
1948-1953 роках працювала учителем 1-4 класів Роздолянської школи Білокуракинського району. З 1953 по 1985 рік – вчитель історії Нещеретівської СШ.
З 1971 року – вчитель історії та організатор позакласної, позашкільної роботи цієї школи.
За цими, здається, звичайними датами криється не просто вчитель, а людина, яка дала вихованцям надію, багатьом допомогла відчути радість життя. Вона – вчитель і наставник, вмілий організатор і керівник, помічник і просто друг, Лідія Іванівна та бабусечка Ліда.
В її пам’яті – безліч спогадів про життя школи, своїх учнів. “ До першого класу Нещеретівської школи я прийшла у 1937 – 1938н.р. Школа була розташована у приміщенні земської школи. Там було кілька класів з дерев’яними перегородками, ласи просторі, світлі, широкий коридор, де учні організовували різні ігри під час перерви. Парти у школі були дерев’яні, добротні, з відривною кришкою, верх пофарбовано чорною фарбою. Зошити, підручники у всіх були свої. Їдальні не було, тому учні брали їжу з собою.
Коли у 1938 році відкрила двері нова двоповерхова будівля школи, 1-4 класи залиши-лися у старому приміщенні земської школи, а 5-10 класи навчалися у новій просторій, світлій школі.”
“У зв’язку з тимчасовою окупацією, холод-ною та голодною зимою, більша частина дітей школи не відвідувала. І тому у 7 клас було переведено тільки 3 учні у 1943-1944р.р. школярі зносили до школи теплі речі для бійців Червоної Армії, все це вкладали у посилки і відсилали на фронт. У 1944р. я вступила в комсомол і була обрана комсоргом школи. Головним питанням кожних комсомольських зборів було питання про те, що кожен зробив для перемоги над ворогом. Це – і відмінне навчання, і посильна допомога дорослим у вирощуванні хліба. Учні боронували, орали, букарили землю, запрягаючи в плуг корів, допомагали в прополці, збиранні врожаю.
Під час ВВВ школа і кожен учень страждали від нестачі підручників, зошитів, карт та іншого шкільного обладнання. В 1943-1944рр. підруч-ників не було зовсім, а для письма використо-вували все, на чому можна було писати: папір для обгортки, старі газети, на яких потім важко було розібрати написане, та ще при світлі каганців, бо ні електрики, ні ламп, ні свічок не було, а були каганці з вати і олії.
У 1944 році закінчила 7 класів. У 8-й клас ходила в Олексіївську школу, тому що під час ВВВ НСШ була семирічною. Директором школи під час ВВВ був Жовковський Г.С., фізику і математику читав Чалиц Ю.М., російську мову -Лєдовська О.І.
„У листопаді 1945 р. я стала працювати старшою піонервожатою Нещертівської школи. Директором школи тоді вже був Майстренко Я.Є., завучем - Лєдовська О.І.”
“А особливо запам’ятався виступ танцюва-льного гуртка школи на районних змаганнях гри “Зірниця”. Вечір, темно на узліссі красива галявина. І ось в світлі фар кількох машин виходять на танець “Гопак” 8 хлопців і 8 дівчат в українських національних костюмах. Дуже красиво танцював Дідора Віктор та Світличний Юрій, Захаров, інші… Аплодисменти супрово-джували увесь танець.”
“Запам’яталися дні, проведенні в таборі праці та відпочинку, де я працювала майже щороку. Учні 9-х класів, втомлені працею за день, ввечері готували концерти художньої самодіяльності, співали пісні, танцювали, палили вогнища, а ранком знову в поле, на прополку просапних культур колгоспу.”
Лідія Іванівна – організатор урочистих лінійок, походів, тимурівскої роботи, агітбригади, шефської роботи, концертів, лекцій, вистав, постійна учасниця художньої самодіяльності.
Обиралася депутатом Білокуракинської районної Ради депутатів трудящих в 1971, 1973, 1975, 1977 роках. З 1963 року по 2002 рік була депутатом Нещеретівської сільської Ради.
За роботу була нагороджена:
- -медаллю “За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина”.(1970);
- -Орденом Трудового Червоного Прапора(1971);
- -Медаллю”50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945гг.”(1995);
- -Медаллю “Ветеран праці”.
Силаєв Петро Лук’янович
Директор Нещеретівської СШ з 1946 по 1955 рік.
Зі спогадів Петра Лук’яновича:
“В Нещеретове я приїхав підводі з головою с/ради Гочаровим О.Р. і головою колгоспу “Червона армія” Іщенко І.О., у вечері 3 жовтня 1946 року, у військовій формі: шинель, фуражна, кирзові чоботи. Директором школи був тоді недавно призначений Лотовський Микола Васильович. Я привітався, вручив йому призначення на посаду завуча. Так почалася для мене трудова діяльність майже після семирічного перебування в армії.”
Вчителями школи були : Лєдовська А.І., Лєдовський Р.В., Чалий Ю.Н., Хворостян Ф.Д., Слаєв Л.Г., Світличний Л.М. та ін.
Школа за титулом була середньою, зі старших класів був тільки 8-й клас, який до весни розпався, а на 05.09.1947 р. в школі було 173 чоловіка. В 1-4 класах і 5-7 класах (тоді НСШ – 7-річна) були паралелі, при тому, що на Гордіївці й на Африці були початкові школи.
Обов’язковою була 7річна освіта, в 8 клас бажаючих вступати було мало, діти швидше намагалися отримати спеціальність в ПТУ. Тільки в 1950 році нам вдалося набрати повноцінний клас і довести його до випуску в 1953 році.
В 1946 році ні в кого з учителів не було вищої освіти. До 1953 року школа поповнилася вчителями, що закінчили педінститути: Худолій Н.Ф., Яковенко Ю.А., Зеленська Н.В., Володіна В.В., Токарев І.А. до 1955 року в школі склався дружній, гарно підготований колектив.
Повернусь до 1946 року.
Газети повідомляли про відбудову підірваних і затоплених шахт, заводів, проте вугілля до села ще не доходило, топили дровами з підвозу. В школі замерзали чорнила і діти писати не могли. До холоду додавався ще й голод. Рік був посушливий, неврожайний. Продзвенить дзвоник з уроку, вийдуть діти в коридор, стоять під стінками мовчки.
Жив я з сім’єю (дружина та двоє дітей) в школі займав 2 кімнати, що опалювалися також погано, як і школа. Виручав примус. По картах отримували по 16 кг муки на дорослого і по 8 кг на дитину.
Самборська Зоя Серафимівна
Народилася 1956 році в селищі міського типу Білокуракино. В Нещеретівській школі навчалася з 1963 року по 1973 рік на відмінно. Їй дуже подобалось навчатись в школі, бо найулюбленіші уроки були біологія, історія, фізична культура.
У 1979 році закінчила Луганський педагогічний інститут. Після цього почала працювала учителем біології в Олександро-пільській школі. Через рік перевелася вчителем біології в Паньківську школу. Потім, переїхавши в с. Нещеретове, влаштувалася в місцеву школу учителем біології. З 1994 по 2009 р.р. займала посаду директора школи. Вона багато зробила для процвітання школи, є улюбленою вчителькою багатьох учнів.
Самборська Зоя Серафимівна за багато років своєї праці, стала душею школи. Вона не лише бездоганний директор, а й прекрасний учитель. На уроках біології вона могла розповісти матеріал так, щоб його могли зрозуміти не лише відмінники, а й учні з початковим рівнем знань. На її уроках завжди хотілось працювати і вивчати багато нового. Під її керівництвом працювало 20 учителів. Самборська Зоя Серафимівна не просто чудовий вчитель, а й прекрасна людина.
Хворостян Феня Дмитрівна
Народилася в селі Нещеретове 10 лютого 1915 року. В 1931 році закінчила Нещеретівську неповну середню школу. Свою трудову діяльність Хворостян Феня Дмитрівнарозпочала розпочала вчителем молодших класів в селі Кам’янка Марківського району Донецької обл., де пропрацювала з 1933 по 1934 рік. А з 1934 року по 1941 рік – вчитель Нещеретівської неповної середньої школи.
В роки ВВВ працювала на рядових роботах на окупованій німцями території в Луб’янському піщаному кар’єрі.
З 1943 року по 1971 рік продовжила трудову діяльність вчителем початкових класів Нещеретівської СШ. Під час роботи вчителем молодших класів була агітатором серед населення, проводила бесіди, читала лекції на педагогічні теми, вела різноманітну громадську роботу, як у школі, так і в селі.
Хворостян Феня Дмитрівна нагороджена медалями “За доблестный труд на Великой Отечественной войне”,“50 лет Победы в Великой Отечественной войне”,“Ветеран труда”.
Світличний Іван Федотович
Народився 5 серпня 1930 року в с. Нещеретове в сім’ї селянина-бідняка. В 1949 році 10 класів місцевої школи. У 1951 році закінчив Старобільський державний учительський інститут за спеціальністю фізика та математика.
У 1956 році закінчив Волошиловградський державний педагогічний інститут.
У 1951 році прийшов на роботу в Нещеретіську середню школу і працював учителем математики до виходу на пенсію 1993 року. Працюючи з учнями, він приділяв велику увагу виготовленню наочних посібників з математики. Учні власноручно робили десятки чудових приладив: піраміди, конуси, циліндри, призми, як в математичному гуртку, так і вдома.
Він пам’ятає, як в нашу школу приїхала міністр освіти Бондар Анна Григорівна. Їй сподобалися ці наочні посібники і один з них, що виготовив учень Григоренко Володимир Васильович, взяла в руки і сказала, що цей прилад не поступається своєю якістю перед заводським.
Учні математичного гуртка, який він очолював, навіть вели переписку з учнем, автором підручника з алгебри Ларігевим. За наполегливу, творчу, плідну працю отримав нагороди:
- значок “Відмінник народної освіти” (1987.)
- медаль ”Ветеран праці” (1988)
- медаль ”50 лет победы в Великой Отечественной войне 1941-1945” (1995)
- медаль”За доблестный труд а ознаменование 100-летия со дня рождения В.И. Ленина”,
- грамоти,
- свідоцтво про те, що Світличний І.Ф. занесений в Книгу пошани обкому профсоюзу працівників освіти.
Ганжа Григорій Лукич
Народився 25 серпня 1930 року в селі Нещеретове Білокуракинського району, Луганської області в сім'ї колгоспника.
В 1938 році його прийняли до першого класу Нещеретівської середньої школи, де він в 1945 році закінчив 7 класів. З 1946 по 1949 рік він навчався в Білокуракинській середній школі, після закінчення якої в 1949 році його зарахували на перший курс фізико-математичного факультету Старобільського вчительського інституту.
В 1951 році він закінчує Старобільський інститут. Григорія Лукича направляють на роботу в Дрогобицьку область Тут він працює до 1952 року вчителем фізики та математики 5-7 класів Должанської семирічної школи Підбузького району до призову в лави Раданської Армії.
З грудня 1952 по грудень 1954 року він проходив термінову військову службу.
З 1955 року працює вчителем фізики в Нещеретівській середній школі.
Із характеристики на Григорія Лукича 1962року: "...До роботи ставиться відповідально, чесно, працює над підвищенням своєї ділової кваліфікації. В цьому році вступив на заочне відділення фізичного факультету Ворошиловградського педінституту на 3 курс.
Методикою ведення уроку, опитування, закріплення вивченого матеріалу володіє.
Бере активну участь в обговоренні навчально-виховних питань на учительських зборах, педрадах.
Бере активну участь в суспільно-корисному житті школи, в художній самодіяльності учительського колективу.
Вимогливий до себе та до учнів, не любить бешкету й зарозумілості серед учнів.
Керує гуртком юних фізиків, звертає належну увагу на обладнання класу-кабінету фізики."
За плідну роботу Григорій Лукич неодноразово нагороджувався Похвальними листами Міністерства освіти, має медаль "Ветеран праці".
Знаходячись на пенсії. Григорій Лукич часто відвідує школу, де вік завжди бажаний гість
Кисловська Лідія Степанівна
Народилася 13 січня 1930 року в селі Павлівка Білокуракинського району. Навчалася в Павлівській середній школі. Закінчила Волошиловградський педагогічний інститут.
15 серпня 1949 року була прийнята на посаду вчителя мови та літератури Білокуракинської СШ.
З 1950 року по 1952 рік – вчитель української мови та літератури в Курячівській НСШ.
В 1952-1953роках працювала вчителем української мови та літератури в Павлівській середній школі.
1953-1956 – вчителька в Білокуракинській НСШ №2.
З 25 серпня 1956 року прийнята на посаду вчителя української мови та літератури до Нещеретівської СШ, де трудилася до 1985 року.
Школа в цей час працювала за проблемою: ”Активізація розумової діяльності учнів на уроках”. Лідія Степанівна, як і увесь педагогічний колектив, приклала максимум зусиль для її вирішення. їй довелося працювати значну кількість методичної літератури, ознайомитися з досвідом роботи інших вчителів.
Вчительці вдалося розробити власну методику роботи. Скромна, вимоглива до себе та інших, вона виховувала в учнях гідність, порядність, любов до рідного краю, до рідного слова.
“До старих, слабких і хворих завжди йди на допомогу, поступайся своїм місцем, а, зустрівшись, дай дорогу”. Підбираючи речення такого типу, Лідія Степанівна і навчала, і виховувала. Свою щоденну роботу над уроком вона недаремно називала кухнею. Педагог постійно була в курсі всіх літературних новин, підтримувала взаємозв’язок з учителями шкіл району.
Учні Лідії Степанівни мали міцні знання, і тому багато її випускників успішно складали іспити у вузи. Неодноразово сумлінна праця вчителя відзначалася районними та обласними відділами освіти.
Та найвищою нагородою для вчителя є те, що колишні учні її не забувають, шлють вітальні листівки, приїжджають у гості.
Бондаренко Надія Пилипівна
Народилася 12 грудня 1926 року, в селі Куковівка, Решитилівського р-ну, Полтавської обл. В сім’ї вона була 5-ою дитиною. Закінчила 10-річну школу. Після школи закінчила Полтавський педагогічний інститут. В інституті була старостою та у співочому гуртку.
Після інституту отримала направлення в с. Нещеретове, Білокуракинського р-ну Луганської обл., вчителем хімії, куди прийшла працювати в 1949 році. Директором був Силаєв Петро Лук’янович. В школі була також вчителем виробничого навчання, а потім завучем по виробничому навчанню. В школі було відведено велике дослідне поле, де учні під її керівництвом проводили досліди.
За дослідну працю була нагороджена у 1963 році грамотою Міністерстваосвіти УССР,ЦК ЛКСМУ.
В 1964р. за роботу в школі нагороджена почесною грамотою Луганського сільського КПУ, виконкомом обласної Ради депутатів.
В 1966р. нагороджена бронзовою медаллю ”За досягнення в народному господарстві СРСР”.
В 1964р. нагороджена значком “Відмінник народної освіти CРСР”.
В 1982р. нагороджена медаллю “Ветеран праці”.
В 1995р. нагороджена медаллю “50 лет победы Великой Отечественной войны”.
В 1996р. нагороджена медллю “50 років визволенню України”.
Під час вчителювання була секретарем партійної організації. Також в школі Надія Пилипівна проводила семінари. На семінарах були вчителі всієї області.
Найбільше, що запам’яталося Надії Пилипівні, так це хімічні вечори, які вона завжди проводила і в клубах, і в школі. На цих вечорах разом з учнями робила досліди:палили вогонь без сірника, робили дим без вогню, з води робили вино, молоко.
“Для учнів це було дуже цікаво,- згадує Надія Пилипівна. – Вони завжди ходили за мною і просили взяти їх на вечори, щоб робити досліди”.
Вона з гордістю ходила на ці вечори і пишалася своєю роботою.
“В школі було цікаво, я любила і дітей, і свою працю. Сиділа в школі завжди до четвертої години,- вчитель хімії.-Після уроків завжди проводилися гуртки.” Ходили вони також в походи, в ліс. Варили кашу, знайомились з природою рідного краю, проводили досліди.
Про цю чудову людину писали неодноразово в газетах: ”В селі Нещеретове добре знають вчительку місцевої школи Надію Пилипівну Бондаренко не тільки як здібного педагога. Вона – лектор первинної організації товариства знання і більше 20 років виступає перел односельцями з лекціями на педагогічні, суспільно-політичні теми.
Ця невелика на зріст, елегантна жінка за професією вчитель, а за покликанням – боєць ідеологічного фронту”.
Надія Пилипівна з радістю згадує своїх випускників, колег.
Ганжа Лідія Яківна
Народилася 15 березня 1929 року в селі Межиричі, Лебединського району, Сумської області в сім’ї селян-колгоспників. Батько і мати працювали весь час у колгоспі на різних роботах. В 1937 році Лідія Яківна вступила до першого класу Межирицької початкової школи. З 1941 року по 1943 рік, під час окупації села німецькими фашистами, вона ніде на навчалась.
В 1943 році Лідія Яківна вступила до 5го класу Межирицької восьмирічної школи і закінчила там 7 класів у 1946 році.
Її батько, Шумило Яків Володимирович, під час війни загинув без вісти. В 1946 р. Ганжа Лідія Яківна вступила до Бориславського педучилища Дрогобицької області, яке закінчила 1950 році. Працювала учителем української мови й літератури, завідуючою початкової школи в с. Ровень Підбузького району, Дрогобицької області.
___________
Вчитель залишається вчителем завжди. Навіть коли йде зі школи, коли йде з життя. Він залишається і живе в серцях своїх учнів тих, кого любив, кому віддав своє серце і коли дав путівку в життя. Вчитель це покликання, це доля, це незгасна зоря, яка сяє з далин і не дає нашим душам злетіти, а зове їх до високого, чистого, непідладного часові.
